ВСУ роз'яснив застосування позовної давності у спорах про виселення із службового житла

          Судова палата у цивільних справах Верховного Суду 27 січня розглянула справу № 6-2913цс15 про виселення зі службового приміщення і зробила такий правовий висновок.

          Житловий кодекс УРСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено статтею 62 цього Кодексу, при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.

         Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

          Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

        Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна правова норма містилася і в статті 71 Цивільного кодексу Української РСР.

      Таким чином, оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача з роботи –  з 1 жовтня 2002 року, то трирічний строк позовної давності закінчився 1 жовтня 2005 року.

         Суд касаційної інстанцій на зазначені положення закону належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що норми Цивільного кодексу України про позовну давність не підлягають застосовуванню до спірних правовідносин.

              З текстом постанови Верховного Суду України можна ознайомитись за посиланням.